“За це відчуття щастя потрібно заплатити немалу ціну”: історія молодої журналістки, що померла від раку

??????????????????????????????????????????????????????????

У суботу, 17 лютого, через онкологічне захворювання померла 31-річна львівська журналістка Ірина Венгер. Родом вона з Тернополя.

Кілька своїх історій Ірина Венгер опублікувала на Першій платформі ваших публікацій, передає Корупція.Інфо

“Уже другий місяць ми жили під чітким керівництвом нашого сина. Погуляти, викласти на животик, погодувати, покласти спати і так по-колу в будь-який час доби. Того вечора все було як завжди: погодували сина, вклали його спати. Дитя спокійно сопіло, та я не могла відійти від його ліжка. Не зауважила, як підійшов чоловік. Він тихо обійняв мене і ми зупинили погляди на нашому немовляті. У книжках про такі хвилини пишуть: “час зупинився”.

Для мене ж у моменти абсолютного щастя повністю зникає звук. Стає тихо на стільки, що не чую власного дихання чи биття серця. Навіть коли поряд гримітиме музика, залишатимусь в абсолютній тиші. Мабуть, в ці секунди у цьому беззвучному просторі моя душа переплелась із чоловіковою. “Я й не думав, що можна бути на стільки щасливим… Мене навіть лякає це сильне почуття щастя”. Він далеко не мрійливо-романтична натура. Тому почути від нього такі слова – це те саме, що побачити, як боксери під час запеклого бою почали обійматися.

Насправді, мені також було страшно, страшно, що за це відчуття щастя потрібно буде заплатити немалу ціну. Тоді я одразу відігнала від себе цю незрозумілу думку та вже за кілька днів, у цій же кімнаті ми розділили таке ж беззвучне відчуття болю. У мене знайшли злоякісну пухлину і ми почали лікуватися.

Пишу “ми”, бо так завжди говорить мій чоловік: ми лікуємось, ми лягаємо до лікарні, ми отримали результати аналізів, ми – хворі. Він з перших днів наполягав на цьому “ми”, хоч для мене, то частіше бій один на один із значно сильнішим за мене супротивником.

А що ж щастя? Воно, як не дивно і радісно водночас, не покидало наш дім. Коли тиша смутку потроху почала розвіюватися, радісний спокій крок за кроком проривався у наші двері. Я пригадую цю абсолютну тишу, коли, забираючи мене додому із перших курсів хіміотерапії, чоловік вклав мені у руку маленьке керамічне мавпеня; коли він лагідно змивав шампунь із моїх ще тоді довгих, та вже неживих і заплутаних кіс; коли гладив мені ноги посеред безсонної ночі; коли вчили сина плавати у ванній в надувному колі; коли купили велике відро варених раків…

Можу присвятити окрему книгу таким “коли”, але навіть те, що встигла записати, це ще один доказ того, що навіть у хвилини сильного болю, прислухавшись, можна почути абсолютну тишу щастя. Хтозна, можливо за інших обставин ми не змогли б відчути його так гостро. Можливо, саме того літнього вечора, коли ми схилилися біля синового ліжечка, десь визначили нашу ціну за право бути абсолютно щасливими.

Від жовтня 2015-го я живу в іншому світі, який до того часу існував десь далеко, паралельно до мене і ніяк не міг схопити мене за ногу. «У тебе – лімфома», – ніяково, ховаючи очі, каже мамина давня знайома. Вона працює у відділенні місцевої лікарні. Бачить мене вперше, але саме їй випадає повідомити мені цю новину. Я боюсь запитати далі, погано розумію що відбувається, слова наче кляп застрягають у роті. Вона розуміє мене без слів. Продовжує, на диво спокійно і холодно: « Я з раком живу уже два роки» (ненавиджу слово «рак», намагаюсь говорити «онкологія», бо насправді хвороб багато, прогнози різні… а ось це загальне «рак», від якого чи не кожен зустрічний обов’язково запропонує панацею, це якийсь злий жарт, таке ж дивне для мене слово, як для малюка «бабай»).

«Це страшно, але сьогодні це лікується», – так само спокійно додає мамина знайома. Тоді найгостріше мені ріже вухо ось це «жити з раком». Як і навіщо з ним, виявляється, потрібно жити? Навіть найзатятіші бабусі ж не лякають дітей «бабаєм» усе життя.

Від того дня пройшло уже два роки. Я, ми досі лікуємось. Та я ще жодного разу не сказала, що живу з раком (хоч тепер краще розумію, що тоді намагалась сказати мені мамина знайома). Так, ми увесь цей час співіснуємо разом. Він, як надокучливий бур’ян, який час до часу хапає мене за ноги та добряче псує плани. Та я борюсь, воюю (саме ці слова найчастіше вживаю). Вибач, «мій бабаю», товаришувати, а тим паче «жити разом», ми не будемо! До слова, бабаєм свого сина я не лякаю і заборонила робити це нашим бабусям”.