«Вчити значить хвалити»: мама трьох дітей про оцінки і незадоволених вчителів

Коли ми вчимо своїх дітей — маленьких, дуже незахищених ні від світу, ні від нас, таких дорослих і всесильних — ми дуже часто їх …
Коли ми вчимо своїх дітей — маленьких, дуже незахищених ні від світу, ні від нас, таких дорослих і всесильних — ми дуже часто їх …

Мені 37 років. І п’ятнадцять з них я успішно заробляю написанням текстів. І ціну собі знаю. І бачу підтвердження власних успіхів в навколишньому світі, інформує Ukr.Media.

Але якщо мені зустрічається редактор, якому не подобаються мої статті, який повертає їх раз за разом з вимогою переписати, скоротити, поставитись уважніше (як ніби я не уважна за замовчуванням), перевірити вже, нарешті, всі дані (наче я не перевіряю) і віднімати всі коми — я починаю сумніватися в собі.

А якщо уявити, що наді мною став чоловік, який стежить за тим, як я пишу кожну фразу і коментує: «Знову ти починаєш фразу з «але»! Скільки разів я тобі казав не робити такі великі абзаци! Ти що — не можеш запам’ятати, що довгі фрази в анонсі неприпустимі?» — я сумніваюся, що здатна написати хоч сторінку.

Я точно знаю — я вмію писати тексти. Але коли мене критикують, я скуйовджуюсьі не здатна ні на що.

Я не одна така. Кілька успішних друзів йшли зі своїх високих і при дуже добре оплачуваних посад тільки з однієї причини — їх лаяли. А вони цього не хотіли. Не тому що вони ніжні квіточки, зовсім ні. Просто коли їх лаяли, вони починали працювати гірше. А працювати гірше, ніж ти можеш – себе не поважати.

Я бачу, як розправляють плечі дорослі мужики, коли кажеш їм: «Придумай, як це зробити, ти ж краще за всіх це вмієш!» – і вони звертають гори. Не за гроші. І не за посаду. А тому що вони побачили, що в них вірять, і стали героями.

І вони ж, тільки вчора зробили неймовірне, талановите, авантюрне і прекрасне — виходять, опустивши плечі, з наради, на якій їм пояснювали, які вони нікчеми.

Те ж відбувається з відомими, пройшли мідні труби, режисерами, які, переживши вал принизливої критики, замикаються і не відразу знаходять в собі сили приступити до наступного фільму або спектаклю. З акторами. З усіма людьми. Які у принципі не люблять, не хочуть і, як можуть, уникають ситуацій, коли ними не задоволені.

Я ось до чого веду. Я не уявляю собі, як навчаються наші діти.

Коли ми вчимо своїх дітей — маленьких, дуже незахищених ні від світу, ні від нас, таких дорослих і всесильних — ми дуже часто їх лаємо. Занадто часто.

Лаяти — це нерозумно. Але легко. Хвалити — набагато важче. Та набагато важливіше.

За минулий місяць в нашій родині відбулися дві історії, які прямо стосуються питання, лаяти або хвалити. Вони настільки чітко показали механізм, що не зрозуміти його було просто неможливо.

У загальноосвітній школі мої дівчатка-близнюки вчаться так собі. По-перше, тому що вдома ми ставимося до них абияк і всіляко прищеплюємо зневагу до оцінок, по-друге, тому що діти часто хворіють і пропускають школу, по-третє, тому що як-то так склалося.

Школа займає в нашому житті саме те місце, яке, на нашу думку, і має, — далеко не головне.

Так би все і було, але місяць тому вчителька сказала Ліді і Маші, що хоче виставити їх на шкільну олімпіаду.

Що тут почалося! Дітей як підмінили! Зошити стали акуратними, завдання в щоденнику написано розбірливо, а тяга до знань яка утворилася! Перші учениці класу стали! Серйозно! Ми й самі спочатку не повірили, але коли подзвонила класна і стала наших дітей нахвалювати, ми вникли — дійсно, суцільні п’ятірки. Як тут не хвалити!

На Олімпіаду їх так і не висунули, але звичка вчитися добре у них вже сформувалася. І тепер і без Олімпіади вони вчаться чудово. У всякому разі, набагато краще, ніж до того, як їх почали хвалити.

В музичній школі мої дівчатка завжди були першими ученицями. Але раптом вчителька з сольфеджіо стала їх лаяти. Чомусь вони їй активно не сподобалися, і вона стала чіплятися до всього: і ноти вони не так пишуть і співають не так, і диктанти не пишуть, і в два голоси біда. Все це, звичайно ж, не наодинці, а при всьому класі. І не один раз.

Коли я запитала, в чому справа, вчителька відповіла, що дівчатка, звичайно, хороші, і дані в них відмінні, але вони повинні їй довести, що гідні цієї школи.

І претензії, мовляв, повинні мотивувати їх вчитися краще. У неї ж не на порожньому місці претензії. Вони ж справді не все ідеально роблять.

Це була правда. Вони робили не все ідеально. Я б навіть сказала так: вони, учениці другого класу, все робили неідеально. І я вважала, що це взагалі-то нормально. Вони навчаються. А якщо їх не сварити, а хвалити, результати будуть набагато краще.

Але тут ми з учителькою не збіглися. І вона продовжувала їх лаяти.

І закінчилося все тим, що діти мої вперлися намертво: «Не підемо більше на сольфеджіо!» — істерили вони. Я пручалася, переконувала, підкуповувала і благала, але коли Маша сказала, що вчителька снилася їй вночі, і стала кожні півгодини бігати в туалет, я зрозуміла — так, ми туди не підемо. Незважаючи на прекрасні дані.

Томущо коли дітей регулярно лають – це не працює. Взагалі. І чому педагоги цього не розуміють — одна з найбільших для мене загадок.

Хоча ні, я знаю відгадку.

Хвалити — важко. Набагато простіше — лаяти. Лаючи, ти знімаєш з себе всяку відповідальність і причетність до того, що відбувається в навчанні у дитини. Коли свариш, відбираєш себе, розумного, від нього, вічно винного: «Я ж все вже кілька разів пояснила!» (якщо ти вчитель), або «Знову двійку отримав! Ідіот! Вчора ж дві години сиділи вчили!» (якщо ти батько).

Ти, дорослий, виходиш весь білий і пухнастий, і дуже правильний, а дитина виходить ідіотом, нездатна показати потрібний результат.

А він не ідіот. Він відвернувся. Чи боявся люмінесцентної лампи, яка стала блимати і весь урок раптово починала тріщати. Чи боявся, що батьки знову оцінками не будуть задоволені.

Але ж будь-яка дитина здатна навчатися. Тільки для цього треба її хвалити. Тому що діти — вони теж люди. І вони теж, як і ми, дорослі, шукають схвалення та підтримки. Вони хочуть, щоб ними захоплювалися. Щоб раділи їхнім перемогам. Вони готові гори звернути заради цього. А не заради оцінок.

Треба хвалити за єдину правильно написану літеру «у» у всіх рядках прописів.

Обвести їх синенькими і похвалити ще раз. А потім і бабусі показати — при дитині — дивись, мовляв, яка молодець, як добре написала букву «у».

Хвалити за те, що сама згадала, що завтра треба взяти клей і ножиці до школи.

І за те, що розвісила шкільну форму.

А ще — за те, що поділилася сніданком з однокласником, який цей сніданок забув.

І за те, що на фізкультурі не плакала, як в минулий раз, а бігала разом з усіма.

Коли здається, що немає за що хвалити, треба вигадувати приводи і все одно підтримувати, підбадьорювати, піднімати над безоднею невіри у себе. Створювати свого роду подушку безпеки для внутрішнього самовідчуття дитини — подушку безпеки схвалення, віри і похвал, яка вбереже його від нападку такого ось — як нам зустрівся з сольфеджіо — вчительки.

У моїх дітей була маленька подушка безпеки. І вона її не вберегла. Ми дуже засмутилися, але висновки зробили. Прибрали цю вчительку з нашого життя, почали весь час і за все хвалити дітей.

Подивимося, як вони витримають зіткнення з негативом в наступний раз. Я, доросла, 37-річна, досі витримую негатив погано.

Автор: Катерина Антонова

 

Джерело